Важко визнавати свої помилки. Важко і гидко зізнаватись у своїй слабкості. Але це необхідно робити, щоб іти далі. Кажуть, розумні вчаться на чужих помилках. Що ж, тоді я дурень…
У жовтні 2005 року я мав власну газету (на папері), купу боргів і нереалізованих планів (на жаль, не на папері). Мій геніальний задум заробити гроші, випускаючи районний тижневик, не без сторонньої допомоги провалився. Я почав всерйоз задумуватися про зміну професії – хоча, з іншого боку, не уявляв себе поза журналістикою. Можна було готуватися їхати на заробітки до столиці − різноробочим на будівництво, − але чомусь не їхалось. Натомість я дні і ночі просиджував перед комп’ютером, розсилаючи своє резюме, куди бачив.
Результат від цього був. Мені вдалося заробити десять баксів, переклавши з англійської анотацію до якоїсь ідіотської комп’ютерної гри, правда, отримати гонорар так і не судилося. Роботодавець виявився, м’яко кажучи, непорядним. Ще я написав статтю про Юлію Тимошенко, яку не надрукували, і кілька оповідань. Оповідання виявилися ще менш потрібними, аніж мої розумування про політику.
Час Х наближався. Їсти хотілося все дужче. Курити доводилось «Приму» без фільтра. Не перебільшую – все так і було. А найстрашніше – я почав розчаровуватись у своїх силах. Зневіра і похнюплений ніс – найзлісніші вороги.
І тут з’явився ХайВей. Спрацював черговий спам із резюме у вкладенні. Посада коректора із зарплатою 150 доларів на місяць стала рятівним колом. Не буду писати про те, що відчув, що комусь потрібні мої знання, і це буцімто найголовніше. Фігня. Головне – в мене були хоч і невеликі, зате цілком реальні гроші.
Потім зарплата на ХВ зростала пропорційно моїм обов’язкам. Я листувався з авторами, намагався бути ввічливим із незадоволеними, пояснювати докладно тупим і не коментувати, де хотілось висловити свою думку, бо зразу ж посипались би звинувачення у заанґажованості редакції. Пам’ятаю дуель з Маргаликом, що так і не відбулася, пам’ятаю детективні пошуки такого собі Сержа із Дніпропетровська, котрий вважав – схоже, цілком щиро, − що ми тут усі працюємо на СБУ… Все це вже архів…
І якось непомітно ХВ перестав бути для мене роботою. Я почав ним жити. Не більше і не менше – саме жити. Я прокидався – і відразу йшов до комп’ютера. Точніше – не йшов, а складав своє крісло, на якому спав, і сідав за комп. Веселі були часи, чесно… Мені здається, я завжди згадуватиму їх з ностальгією…
Життя не стоїть на місці. Доводиться от прощатися і з ХВ. Те, що я зараз у Києві, те, що я зараз можу похвастатися певним досвідом і знаннями – це все завдяки ХВ. Все-таки головним були не гроші…
Андрій Лисенко
00:17
andriy-yulia в друзья